Ірена Ігорівна Карпа - Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою

оформлення цього штрафу, вмикайте ближнє світло. У Європі це маст – навіть влітку, навіть за яскравого сонця.

Так от, до Загреба, де ми легко і просто за п’ять хвилин через booking.com забронювали недорогі апартаменти, сил їхати вже не було. І не дивлячись на те, що добра тьотя з тих апартаментів час від часу писала мені есемески, питаючи, чи ми живі і чи чекати нас пізно вночі, довелося отаборитися раніше. Не в найгіршому місці, скажу я вам, – у просторому кемпінгу з купою п’яних доброзичливих поляків. За все про все з трьох дорослих і двох дітей з одною машиною вийшло дев’ять євро.

Ну а коли б я ще навмисно поїхала до цього неосяжного озера? Ну так, намету ще не було, але слава французьким розробникам – я і двоє дітей спокійно спали в розкладному багажнику нашого кросовера, а двоє наших друзів у спальниках просто неба. І надпита пляшка горілки «Немирів», котру я знайшла зранку біля їхніх коконами загорнутих тіл, навіть не викликала в мене осудливого хитання головою – ми, буддисти, народ співчутливий.

Ми ще приємно посміялися над черговим розбитим стереотипом про те, що діти шалено втомлюються від одноманітної їзди в машині. Бо переночувавши ніч «на суші» й вилізши з душу, вже до сніданку першим ділом вони залізли до автівки й лементували: «Ну коли ми вже поїдемо?!» А після прибуття в місце призначення – до маленького села на березі Боки Которської – коли ми, заледве відмивши від усіх тих соків і цукерок їхні автокрісла, сушили їх у патіо, Кора з Каєю діловито собі в них повсідалися та так і сиділи. Звичка – страшна сила.

У.

Ушкодження тілесні

Кора і Кая довго щось не можуть між собою поділити – ляльку, візок чи місце на велосипеді. На тлі конфлікту в нас у кухні висить карта світу від National Geographic, котру вони знають у не надто, так би мовити, політкоректних термінах. Усю оту північну сторону, пофарбовану на червоне, називають по-подерв’янськи зловісно: «Там кацяпи…».

– Діти! – втрачаю терпець від їх вересків я. – Ну скільки можна битися?! Невже так важко не жаднічати? Шо ви ставитеся одна до одної, як ті кацапи до України?!

В Кори повільно округляються очі. Зі священним жахом, майже пошепки, вона промовляє обурено:

– Мама… Я не кацяпа!!!

Якщо бути сильно мудрим і думати, що усе на світі в твоїй компетенції і єдина небезпека твоя – не зробити вибору на користь найкращої опції, Всесвіт може постібатися з тебе. З тою чи іншою мірою чорного гумору, це вже залежить від того, наскільки сильно ти той Всесвіт встигаєш задрочити своїм ниттям і вимаганням рекламного «більшого».

Одна моя подруга про мене любить повторювати мудре «єбанутим нєт покоя». На жаль, це не завжди аж так смішно. Бути їбанутим неергономічно, неекономно і взагалі непристойно. Плюс іще заздриш всім, хто не їбанутий. А вони тебе ненавидять.

Намагаючись не йти загальним шляхом, ризикуєш себе зовсім загнати. Бо одного дня не залишиться під рукою високої гори, закинутої дикої бухти чи неходженої дороги. І закінчиш ти або в ол-інклюзіві, або в дурдомі.

(Деколи вони дуже подібні. Як отой, у хорватському містечку, де ми з нашим щастям зупинилися перекусити. Спершу я думала, що то так звучить хорватська і що він нас відганяє від нелегальної парковки – бо чого би то дядечку з внутрішньої сторони паркану, що відгороджував від набережної красивий сад, було просити, як виглядало з його жестів, сигарету в українських туристів. Утім, сигарету йому таки дали, і за хвилину разом із ним, гордим і задимленим, до паркану підійшла й тіточка. Спершу мій друг хотів їй відмовити – на той момент ми вже допетрали, що то реабілітаційний центр для душевнохворих. Але я вдарила на його співчуття і рівність усіх психів перед тютюнозалежністю: «Дай, у неї небагато радостей в житті». Він дав, і ми швиденько вшилися від стін клініки, поки не почався психобунт і нас самих не пов’язали санітари. Бо раптом тут люди лікувалися якраз від нікотинового зашморгу?)

Я постійно, з настирністю старого джанкі, намагаюся будь-що знайти собі бодай кілька грам того незагального шляху. І байдуже мені, що там може бути менш комфортно, чи, може, й менш красиво. Такою в нашому трансбалканському роуд-бебі-тріпі видавалася Македонія, куди я думала на чотири дні втекти, залишивши бебіків із нянею в ідилії коло моря. Ну, так воно видається у планах. А батькам взагалі плететься легенда про супердешевий ол-інклюзів, бо що може бути більшою радістю для наших батьків, як не усвідомлення того, що їх діти – як всі нормальні люди?! І якщо мені вже в житті не пощастило працювати в податковій чи в міськраді, то хоч у готель із аніматором то я можу поїхати? Можу, мамо, можу. Лиш не хочу.

Так от, Македонія. Колись, під час моєї найпершої балканської поїздки велосипедом, коли мене на угорському кордоні посадили в тюрму, мій приятель із сербського BBC показав мені чудовий македонський фільм «Перед дощем». Там були колоритні села на кілька хат, зелені гори і старий монастир, а служба в церкві правилася дуже подібною на українську мовою. Треба їхати, вирішила собі я.

І саме уявною Македонією компенсувався для моєї «не-як-всі»-залежної совісті попсовий чорногорський вибір. Бо що – всі були в тій Чорногорії, кого не спитай, і навіть ті, хто не був, як моя мама, зневажливо казали про неї: «Та-а, Чорногорія…» Утім, уже перші дні показали, що та, але не та. Бо ж люди, полегшуючи собі життя, їдуть у чесний ол-інклюзів з перельотом і дворазовим харчуванням. І ні кроку вліво, ні кроку вправо, не рахуючи автобусних екскурсій, та й то лише для авантюристів – тих, що не бояться, би їх укачало.

Вийшла я вдосвіта на межу моря і старого міста, примружилася на перше сонце, вдихнула післяштормовий вітер, солодко потягнулася всіма м’язами і стрибнула в темну воду – прямісінько стопою на шматок арматури. Ото плаваю тепер у червоній воді і думаю: «Краса то яка, імпресіонізм… Русалочка, бля».

Мабуть, читаючи мій пост на фейсбуку, можна було собі уявити таку картину: струнка Карпа в білосніжному купальнику, в променях першого адріатичного сонця стрибає в безмежну блакить з величавої скелі. Тільки щось сьогодні з течією – і вона, підступна, хапає звитяжну плавчиню й шпурляє об безжальні рифи…

Насправді ж було так: підійшовши до краю пірса на території закинутого готелю, дочекавшись,